Використані джерела - Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко...


^ Використані джерела

  1. Зеер Э.Ф. Личностно ориентированное профессиональное образование / Э.Ф. Зеер, Г.М. Романцев // Педагогика. – 2002. – № 3. – С. 16-21.

  2. Carl D. Perkins Vocational and Applied Technology Act as Amended 03/27/91 – OVAE/PAS. – 162 p.

  3. Еducation in Europe: the main features [навчальний посібник] / за ред. М.П. Лещенко. – Львів: Бискид Біт, 2008. – 241 с.

  4. Gray K. Workforce education: The basics / K. Gray, E. Herr. – Needham Heights, MA: Allyn and Bacon, 1998. – 326 p.

  5. Gray K. Other ways to win: creating alternatives for high school graduates / K. Gray, E. Herr. – Thousand Oaks, California: Corwin Press, Inc. A Sage Publications Company, 2000. – 198 p.

  6. Law C.J. Tech Prep Education: A total quality approach / C.J. Law. – Lancaster, PN: Technomic Publishing Company, Inc., 1994. – 241 p.

  7. Unger H. Encyclopedia of American education / Harlow Unger. – New York: Facts on File Publishing, 2007. – 1370 p.

  8. Vocational education in the United States: toward the year 2000. Statistical Analysis Report. – Washington D.C.: National Center for Education Statistics. US Department of Education. Office of Educational Research and Improvement, 2000. – 190 p.



Prihodiy M.

^ INTERNATIONAL EXPERIENCE IN ORGANIZING PRE-VOCATIONAL
OR VOCATIONAL EDUCATION ON INSTITUTIONAL MODELS

The article deals with features of construction and pre-professional training for young people to work in conditions of institutional model.

Key words: institutional model, pre-vocational education, vocational education, secondary education.

Надійшла до редакції 15.09.2010


УДК 37.013:37.018.1

Юда Л.А.

Етнопедагогічні основи гендерної рівності
в історії українських родинних виховних традицій

В даній статті аналізуються генедрні особливості українських родинних виховних традицій та визначається їх місце в розбудові сучасної навчально-виховної системи та її інтеграції в європейський освітній процес.

Ключові слова: етнопедагогіка, етнопедагогічні основи, родинні виховні традиції, гендер, гендерний підхід.

У контексті сучасних тенденцій глобалізації й інформатизації особливої актуальності набувають проблеми модернізації освітньої системи України з урахуванням системної інтеграції європейської освіти. При цьому особливо важливо поєднувати пріоритети національного виховання, національні культурно-освітні традиції та європейський освітній вектор [8, 12].

Творення істинної національної школи – російської, української, татарської, якутської, чукотської, будь-якої іншої – можливе тільки на етнопедагогічній основі. Народна культура виховання являє собою основу всякої культури. Ніяке національне відродження, ніяке відтворення прогресивних народних традицій неможливе без приведення в дію відвічних традицій виховання, народної педагогіки [1, 3].

Етнопедагогічний підхід до визначення проблеми обумовлений визначенням місця і ролі етнопедагогіки як „історії і теорії народного (природного, буденного, неформального, позашкільного, традиційного) виховання” [1, 4]. Саме етнопедагогіка пояснює народну педагогіку і пропонує шляхи її використання в сучасних умовах. Предметом дослідження етнопедагогіки були і залишаються одвічні цінності сім’ї, роду, племені, народності, нації.

Коріння історії української родини сягає сивої давнини. Адже сім’я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, яка складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного розвитку людства, і стала найбільшою вихователькою підростаючих поколінь, осередком високої духовності та гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму.

Організація та впорядкування українського суспільства на демократичних засадах потребує нового змісту всієї системи соціальних норм, що регулюють сучасні суспільні відносини, а також вдосконалення тих із них, що історично себе виправдали. А для цього варто звернутися до історичних відомостей про роль і місце чоловіка і жінки в українській сім’ї на різних етапах становлення і розвитку української держави.

У нашому суспільстві тривають процеси демократизації і гуманізації, завдяки яким створюються рівні можливості для реалізації особистості та самореалізації всіх людей незалежно від їх соціального походження, становища, національності, віку, статі. Тому для втілення в життя цих процесів необхідно переборення віковічно пануючих над жінкою стереотипів, емансипацію всього суспільства, звільнення культури від сексистської ідеології та впровадження концепції “гендеру” в усі сфери суспільного життя.

У перекладі з англійської “гендер” – це стать, концепція гендеру – це концепція соціальних відносин або соціально-організованих відносин між статями, яка включає такі характеристики, як біологічна стать, статево-рольові стереотипи та визначені суспільством норми чоловічої і жіночої поведінки [4, 41].

Гендер – це один з центральних організаційних принципів, навколо якого обертається соціальне життя. Гендер створюється (конструюється) суспільством як соціальна модель особистості дівчаток і хлопчиків, жінок і чоловіків. Відповідно до цих соціальних і культурних настанов визначається їх місце в соціумі (вибір професії, кар’єра, міра відповідальності, участь у політичному житті держави). Ці соціальні норми закріплюються в сім’ї, школі й університеті, політичних структурах, економіці, культурі й ін. [3, 12].

Мета нашої статті – визначити і проаналізувати гендерні особливості українських родинних виховних традицій та показати їх значення в розбудові сучасної навчально-виховної системи та її інтеграції в європейський освітній процес.

Проблема реалізації народно-педагогічних поглядів на виховання у науковій педагогічній теорії знайшла своє відображення у працях основоположників педагогічної науки Я.А. Коменського та Й.Г. Песталоцці.

Е
© Юда Л.А., 2010
тнопедагогіка українського народу як першооснова педагогічної науки розкривається у педагогічному доробку Б.Д. Грінченка, О.В. Духновича, С.Ф. Русової, Г.С. Сковороди, К.Д. Ушинського, стала основою української національно-педагогічної системи, запропонованої Г.Г. Ващенко. Теоретичним і практичним внеском у наукову розробку етнопедагогічної теорії стали праці А.І. Кузьмінського, В.Л. Омеляненко, М.Г. Стельмаховича, В.О. Сухомлинського, Є.І. Сявавко, С.О. Черепанової.

Сімейно-шлюбні стосунки і взаємини стали предметом дослідження І.В. Барвінського, О.М. Кравця, Г. Лозко, М.І. Костомарова, О.М. Малинки, В.П. Мирного, А.В. Онищук, Ю.П. Ступака.

Новий підхід до дослідження сім’ї і пов’язаних з нею соціальних інститутів знайшов найбільш повне відображення в роботах українського дослідника А.П. Хоменка. У роботах відомих українських дослідників (В.Т. Зінича, А.С. Куницького, С.А. Макарчука, М.А. Мазюти, В.В. Миронова) основна увага приділялася питанням становлення нових внутрішньо-сімейних відносин, сімейних звичаїв, традицій, обрядів та нових форм розподілу домашньої праці.

Основи теорії гендеру розробляються І.О. Головашенко, П.П. Горностай Т.М. Мельник, Н.Д. Чухим. Дослідження гендерної освіти і педагогіки поєднала О.А. Луценко. Гендерні відносини в родині стали предметом дослідження Н.В. Лавриненко.

На початку 80-х років ХХ століття виникли гендерні дослідження як нова галузь гуманітарного знання. Основним результатом гендерних досліджень є створення гендерної теорії – системи наукових поглядів на статус чоловіків і жінок у суспільстві, на їх соціально-рольові характеристики і особливості.

Відповідно до гендерної теорії тільки біологічні (статеві) відмінності між жінками і чоловіками є постійними, стійкими. Гендерні (соціальні) відмінності не мають чіткої закріпленості, вони менш стабільні і можуть змінюватися. Тому в різні історичні періоди, в різних країнах, у різних народів стосунки жінок і чоловіків у сім’ї й суспільстві складалися по-різному і залежали від соціальних умов [3, 14].

Під сім’єю розуміється „засноване на кровному спорідненні, шлюбі або усиновленні об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю за виховання дітей; члени родини часто живуть в одному будинку” [5]. Великі зміни, які відчуло українське суспільство в останні роки, ще раз засвідчили, що інститут сім’ї є одним з найстабільніших інститутів соціального життя [2, 354].

Зрозуміти, як склалися сучасні гендерні відносини не тільки в родині, а і в соціумів цілому, не можна, не знаючи історії виникнення соціального інституту сім’ї, ядро якого творять взаємини чоловіка і жінки.

Сім’я виникла в часи родового ладу як групова, чоловіки та всі жінки двох шлюбних родів в якій були потенціальними подружжями. Груповий (дуально-родовий) шлюб санкціонував свояцькі стосунки між родами, а не між особами. Будь-які статеві зв’язки всередині роду були суворо заборонені (екзогамні). Чоловік не жив зі своєю дружиною, а окремо, оскільки кожен з них належав до різних господарсько-побутових (родових) об’єднань; діти входили до роду матері. Це був час існування материнського роду (матріархат), що мав місце в історії всіх народів. Він прийшов на зміну первісного стада [6, 19].

Отже, для первісного суспільства характерними були спочатку групова, а потім парна форми шлюбу. Під час розпаду цього ладу парний шлюб переростає в моногамію (одношлюбність).

Матріархат (від лат. „матер” – мати і гр.. „архі” – влада) – ранній період у розвитку первісного ладу, який характеризується наявністю материнського роду і рівноправних з чоловіком, а пізніше – провідним становищем жінки в суспільстві, зумовленим її головною роллю в тодішньому господарському житті людей [6, 19]. Тому на цей час припадає виникнення й особливе поширення культу жінки-прародительки та різних жіночих божеств.

На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат. Він передував виникненню держави та стимулював остаточний перехід від парної до моногамної сім’ї. Домінуюча роль чоловіка в господарстві, суспільстві, сім’ї зумовила ведення родоводу за батьковою лінією.

На думку М.Г. Стельмаховича „найдосконалішою основою створення сім’ї є шлюб егалітарний (від фр. „егаліте” – рівність), побудований на взаємному коханні чоловіка та жінки, рівноправності, спільності духовних інтересів, прагненні мати й виховувати своїх дітей, раціонально організовувати родинний побут” [6, 20].

Виховання дітей відбувалося відносно необхідності успадкування підростаючими поколіннями суспільно-історичного досвіду, накопиченого попередніми поколінями.

Успадкування і спадкоємність відбувалися на підставі народних традицій сімейного виховання. Традиції, як явище включали у свій склад звичаї, обряди, ритуали, реліквії, церемоніали та інші моральні форми людської діяльності.

Вивчення інституту сім’ї і гендерного розподілу ролей у ній дозволяє визначити функції жінок і чоловіків в родині.

В українській етнопедагогіці послідовно утверджується культ матері, її особливого авторитету й значення у житті кожної людини. Функція матері неординарна („Мати годує дітей, як земля людей”, „Мати праведна – опіка й охорона камінна”). Мати – душа сім’ї, берегиня домашнього вогнища, добра, тепла й затишку. Втрата матері – родинна катастрофа („Як помре мати, розбігаються діти з хати, батько їх не вдержить”, „Мати з хати – горе в хату”).

Навіть гнів матері та покарання діють особливо, недошкульно („Материн гнів, як весняний сніг: рясно впаде, та скоро ростане», «мати однією рукою б’є, а другою гладить”). Загальновизнаним є той факт, що серед усіх вихователів найсильніший і найтривкіший вплив на дітей має мати, особливо в сфері духовно-мораьного виховання. Під її впливом вперше пробуджуються та розвиваються у дитини добрі почуття і воля. Мати вчить мудрості, піклується про дітей, дає поради, передає у спадок речі, які зробила сама. Мати оберігає кожного члена сім’ї.

Діти, виховані без материнського тепла та ласки, як правило растуть похмурі, самолюбиві, замкнені, злостиві й вперті, схильні до лихих вчинків.

„Розумна” материнська любов проявляється в ласці, що не опускається до запещування, у піклуванні, що не веде до потурання, у вимогливості, яка завжди поєднується з чуйністю [6, 106].

В українській родині чоловік був головою дому, особою, що несла юридичну відповідальність за виконання сім’єю її обов’язків перед державою. Батько виконував роль священника, виконуючи всі необхідні ритуали. Батько був суддею в жіночих конфліктах. Він піклувався не лише про себе, а й про всю сім’ю.

Авторитет батька як у домашньому колі, так і в громадській сфері духовного життя українців дуже високий. То й виховний вплив його на дітей вагомий. Від нього вирішальною мірою залежить формування особистості („Коли батько рибалка, то й діти в воду дивляться”). Тому й кажуть: „І мій батько такий мався, і я в нього вдався”. Ігнорувати батьківським вихованням вкрай небезпечно („Не хочеш слухати тата, то послухаєшь колись ката”). Вислів-порада „Не лізь поперд батька в пекло” теж застерігає від необачності в оцінці авторитету батька [6, 113]. Відмічається справедливість батька у ставленні до своїх дітей („Отець по-батьківські поб’є, по-батьківські й помилує”) [7, 187].

Функція батька особлива. Відступ від неї принижує природне покликання людини („Живемо не батьками, помремо не людьми”). А звідси й порада: „Умів батькувати, умій і годувати” [8, 187].

Іноді важко оцінити хто в сім’ї головніший, чия функція важливіша. Українські прислів’я про сім’ю, чоловіка та жінку говорять: „Чоловік у домі голова, а жінка душа”, „Сім’я міцна – горе плаче”, „Нема кращого друга, як вірна подруга”, „Нема вірного приятеля, як добра жінка”, „Не потрібен і клад, коли в сім’ї лад”, „Жінка чоловікові подруга, а не прислуга!”, „Найкраща спілка – чолвік та жінка”, „Чоловік та жінка – одне діло, одне тіло, один дух”, „Жінка за трикути хату держить, а чоловік за один” [7, 187 – 188].

Отже відповідно до гендерної теорії тільки біологічні відмінності між жінками і чоловіками є постіними, стійкими. Гендерні відмінності не мають чіткої закріпленості, вони меньш стабільні і можуть змінюватись, залежать від соціальних умов і політичних обставин.

У середні віки в Україні, зокрема у сім’ях, вирішальна роль у розв’язанні всіх питань належала чоловікові. Разом з тим високе суспільне становище посідали жінки-матері й вдови, не кажучи вже про жінок знатного походження. Так, анна – вдова князя Романа Мстиславича, мати Данила галицького і василька, при малолітніх синах була справжньою правителькою, вела переговори з монархами,приймала послів іноземних держав. Ольга, дружина князя Володимр-Волинського князівства Володимира Васильовича, також брала участь у державних справах.

Однак, як і повсюдно у середньовічній Європі, в Україні лідером у родині мав бути чоловік; жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною. Вона весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж, позбавлялася права на одержання пририданого і втрачала спадкове майно.

Діти жінок з вищих станів суспільства від шлюбу з простолюдинами також вважалися простолюдинами. Щоправда, якщо дівчина з простої родини брала шлюб з шляхтичем, то не лише вона одержувала шляхетство, а також її діти в такому шлюбі.

Показово, що закон в Україні у більшості випадків однаковою мірою стояв на сторожі інтересів жінок і чоловіків, охороняв їх життя, здоров’я, честь і особисту недоторканість. За згвалтування жінки призначалося найвище покарання – кара „на горло”. Якщо ж жінка виявляла бажання одружитися з гвалтівником, то суд вважав своє попереднє рішення нейдійісним; звільнення шлюбом засудженого на смерть було проявом однієї з давніх звичаєвих форм укладання шлюбу.

У реальному житті, у колі сім’ї українська жінка посідала досить високе становище. Жінка вищих станів мала право купувати й продавати рухоме й нерухоме майно, могла самостійно укладати угоди, звертатися до суду з позовом, особисто брати участь в судових засіданнях; коли виходила заміж, то могла на власний розсуд, або взяти прізвище чоловіка, або ж зберегти дівоче.

Серед українських жінок були просветительки, благодійниці, які давали гроші на освіту й культуру; жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини інколи втручалися в політичні та військові справи. Деякі з них виявляли такий войовничий харакер, що вирішували свої проблеми збройними сутичками із сусідами, особисто очолюючи військові загони.

Ще однією найваждливішою особливістю життя українського суспільства у ті часи була Запорозька Січ. Січовими козаками могли бути тільки неодружені чоловіки або такі, які порвали шлюбні пута. Не тільки жінок, а і сімейних чоловіків на Січ не допускали, їм лише дозволяли селитися довкола, у запорозьких степах і слободах, де вони займалися хліборобством,скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Дружини заможних козаків, полкової старшини у разі тривалих військових походів своїх чоловіків повністю брали на себе управління господарством [3, 26 – 28].

В Україні мали юридичну силу заповіти, складені не тільки чоловіками, а і жінками. Придане жінки було виключно в її приватному володінні.

Важко переоцінити значення морально-етичних норм для збереження й розвитку культури сім’ї та шлюбних відносин, які є основою для її створення. Адже головна функція сім’ї – народження дітей, а також їхнє виховання, отже – передавання наступним поколінням культури, традицій, мови, досвіду попередніх поколінь. Тим самим окреслюється роль сім’ї як визначальної ланки у збереженні етносу. З виховною функцією пов’язана й економічна – виведення дітей в люди вимагає спільного мешкання і спільного ведення родинного господарства малою або (у багатьох випадках) складною сім’єю. У середньовічних суспільствах більшу, ніж пізніше, роль відігравала та функція сім’ї, яка полягала у наданні дітям певного статусу: за кожною законною дитиною визнавалися права, привілеї, зобов’язання, шанси на успіх залежно від місця сім’ї у суспільній структурі.

Родина – це світ, у якому людина навчається жити. Саме родина виводить людину у світ соціальних стосунків.

Стосунки в родині між чоловіком і жінкою є важливою частиною сімейного життя і благополуччя.

Дослідники визначають різні варіанти стосунків у сім’ї:

Дослідження свідчить, що традиція рівноправного становища жінки і чоловіка протягом віків була запорукою міцності української сім’ї.

Гендерний підхід до висвітлення українських родинних виховних традицій дозволяє визначити і залучити до розгляду комплекс соціальних чинників, який допомагає зрозуміти характер нинішніх негативних явищ у родинній сфері: наприклад, ослаблення відповідальності чоловіків за дружину й дітей; високий рівень розлучень; явища „прихованого безбатченківства”, коли батько є, але не займається вихованнням дітей. Відповідно, від гендерної рівності кожної сім’ї залежить гармонійний розвиток всього суспільства, в якому і чоловік і жінка будуть мати належні умови для реалізація свого соціально-рольового статусу.

Використані джерела

  1. Волков Г.Н. Этнопедагогика: Учебн. Для студ. И высш. Пед. Учеб. Заведений. – М.: Издательский центр „Академия”, 1999. – 168 с.

  2. Лавриненко Н.В. Гендерні відносини в родині // Основи теорії гендеру: Навчальний посібник. – К.: „К.І.С.”, 2004. – 536 с.

  3. „Ми різні – ми рівні”. Основи культури гендерної рівності: Навчальний посібник для учнів
    9-12 класів загальноосвітніх навчальних закладів / за ред. О. Семиколєнової – К.: „К.І.С.”, 2007. – 176 с.

  4. Репина Л.П. Гендерная история: проблемы и методы исследования // Новая и новейшая история. – 1997. – №6. – С. 41-58.

  5. Смелзер Н. Соціологія // Социс. – 1992. – № 11.

  6. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка: Навчальний посібник. – К.: ІСДО, 1996. – 288 с.

  7. Українські прислів’я та приказки. – К., 1984. – 390 с.

  8. Черепанова С.О. Філософія родознавства: Навч. Посіб. / Передмова проф. В.Г.Скотного. – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2008. – 460 с.

Yuda L.

The Ethnopedagogic Foudations of Gender Equality in the History
of Ukrainian Family Upbringing Traditions

In this article the gender peculiarities of Ukrainian family upbringing traditions are analyzed and their place in the development of modern educational system and its integration into Europen educational process are defined.

Key words:ethnopedagogics,gender, gender educations functions.


Надійшла до редакції 18.09.2010


УДК 796.0113

Ващенко І.М.

^ ЗАГАЛЬНІ ТА НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ ГАЛУЗІ
«ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА ТА СПОРТ» У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

У статті представлені соціально-економічні умови розвитку фізичної культури і спорту в Україні, організаційні засади, структура і матеріальна основа розвитку спортивно-фізкультурного руху в Україні, основні спортивні науково-педагогічні центри.

Ключові слова: фізична культура, Національний олімпійський комітет, організація, структура, розвиток, наукова сфера.


Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Фізична культура – частина загальної культури суспільства, одна зі сфер соціальної діяльності, спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних здібностей людини і використання їх відповідно до потреб громадської практики. Основні показники стану фізичної культури в суспільстві: рівень здоров’я і фізичного розвитку людей; міра використання фізичної культури у сфері виховання і освіти, у виробництві, побуті, структурі вільного часу; характер системи фізичного виховання, розвиток масового спорту, вищі спортивні досягнення тощо.

Основні елементи фізичної культури: фізичні вправи, їх комплекси і змагання по них, гартування організму, гігієна праці і побуту, активно-рухові види туризму, фізична праця як форма активного відпочинку для осіб розумової праці.

У суспільстві фізична культура, будучи надбанням народу, є важливим засобом «виховання нової людини, що гармонійно поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість». Вона сприяє підвищенню соціальної і трудової активності людей, економічній ефективності виробництва. Фізкультурний рух спирається на багатосторонню діяльність державних і громадських організацій в області фізичної культури і спорту.

Спорт – складова частина фізичної культури, а також засіб і метод фізичного виховання, система організації і проведення змагань з різних комплексів фізичних вправ і підготовчих навчально-тренувальних занять. Історично він склався як особлива сфера виявлення й уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, рівня їх фізичного розвитку. Спорт у широкому сенсі охоплює власне діяльність змагання, спеціальну підготовку до неї (спортивне тренування), специфічні соціальні стосунки, що виникають у сфері цієї діяльності, її суспільно значущі результати. Соціальна цінність спорту полягає в тому, що він є чинником, що найбільш дієво стимулює заняття фізичною культурою, сприяє моральному, естетичному вихованню, задоволенню духовних запитів.

Олімпійські змагання не забуті тому, що кожні Ігри перетворювалися на свято для народу, свого роду конгрес для правителів і філософів, конкурс для скульпторів і поетів.

Формулювання цілей і завдань роботи.

^ Мета дослідження. Проаналізувати процес розвитку і популяризації фізичної культури та спорту в незалежній Україні.

Основні завдання дослідження:

1. Простежити соціально-економічні умови розвитку фізичної культури і спорту в Україні;

2. Розкрити організаційні засади, структуру і матеріальні основи розвитку спортивно-фізкультурного руху в Україні.

^ Виклад основного матеріалу дослідження

Фізична культура в Україні є часткою загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Практика свідчить, що фізична культура, до складу якої входять фізичне виховання, спорт та фізична рекреація, є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт як органічна частина фізичної культури є сферою діяльності людей, виявлення та уніфікованого порівняння у змаганні їх досягнень в певних видах фізичних вправ. В той же час спорт є часткою міжнародного спілкування, дає можливість демонстрації досягнень суспільства у цій сфері діяльності, сприяє утвердженню гуманістичних цінностей та спортивного авторитету України у світовому співтоваристві.

Р
© Ващенко І.М., 2010
озвиток фізичної культури і спорту в Україні, як і в кожній країні світу, обумовлений потребами суспільства, рівнем соціально-економічного розвину, станом освіти, науки, культури, традицій та ін.

Формування основ державної програми розвитку фізичної культури в Україні відбувалося з урахуванням радянської системи фізичного виховання і спорту, яка постійно реформувалася, та традицій українського народу.

У 1991 році відбулося становлення державності України – Верховна Рада УРСР 24 серпня проголосила Україну незалежною демократичною державою.

Перше десятиріччя розвитку фізичної культури і спорту в сучасній Країні характеризується значними проблемами, пов’язаними з умовами існування суспільства:

З 1991 по 1998 рр. кількість підприємств, організацій та установ, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу, зменшилася на 15,5 тисяч одиниць, а кількість трудящих, залучених до цього процесу, – більш як на 1 млн чоловік тобто на 56 відсотків, інструкторів по спорту, що працювали у виробничих колективах, – на 5,7 тис. чоловік. Лише 13 відсотків трудових колективів мали спеціалістів, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу Не призвело до різкого погіршення рекреації, фізичного та психічного стану працездатної частини населення і проявилося у значному зростанні серцево судинних, онкологічних, психічних та інших захворювань, зумовило посилення тютюнопаління, алкоголізму, наркомани.

Тільки за три роки (з 1991 по 1993) припинили діяльність більш як 900 дитячих і підліткових фізкультурно-оздоровчих клубів при ЖЕКах, було скорочено 590 посад педагогів-організаторів спортивної роботи з населенням за місцем проживання, більше 3,5 тис. інструкторів фізичної культури у трудових колективах. Переважна більшість населення, особливо в сільській місцевості практично була позбавлена можливості брати участь у будь-яких формах фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи.

Погіршувався стан утримання і використання матеріально-технічної бази фізкультури і спорту, а приватизація частини спортивних споруд проваджувалася використанням їх не за призначенням.

Під загрозою руйнування була в цілому досить ефективна система підготовки спортсменів високого класу, скорочувалась мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, кількість національних змагань і навчально-тренувальних зборів. Спостерігався перехід висококваліфікованих фахівців і спортсменів у інші сфери діяльності або виїзд на роботу за кордон; тобто втрата їх для фізкультури та спорту. Змінилася питома вага позаурочних занять з фізичного виховання в усіх навчальних закладах. У 1998 році Держкомспорт України констатував, що з початку 90-х років чисельність контингенту дітей і підлітків, залучених до регулярних занять у ДЮСШ, підліткових фізкультурно-спортивних клубах за місцем проживання і спортивних секціях, скоротилася на 620 тис. чоловік.

Згортання цієї роботи негативно позначилося на стані здоров’я дітей та підлітків – майже 90% дітей, учнів і студентів мали відхилення у здоров’ї, 50% – незадовільну фізичну підготовку, що призвело до посилення антисоціальних проявів – майже кожний десятий злочин в Україні вчинявся підлітками і на 60% збільшилася кількість неповнолітніх, що вживали наркотики.

Значні проблеми розвитку галузі фізичної культури та зумовлені ними негативні наслідки вимагали відповідного відображення у суспільній свідомості, науково-методичного обґрунтування мети, завдань та організації їх вирішення.

Для ефективного розвитку сфери фізичної культури і спорту історично складалися різноманітні форми організації. В Україні, як і в більшості зарубіжних країн, окрім широко розгалужених самодіяльних спортивних об’єднань, успішно функціонують державні, регіональні, муніципальні органи координації і управління сферою фізичної культури та спорту.

Державне управління здійснюється найчастіше у формі спеціально створених міністерств, комітетів, департаментів чи управлінь, на які покладено обов’язки щодо координації та управління оздоровчою і спортивною роботою.

У деяких країнах функціонують спеціальні «Президентські ради», які готують національні програми фізичного розвитку населення, або ж здійснюють експертні оцінки конкретних програм державного масштабу (наприклад, підготовки до Олімпійських ігор).

Відповідні органи управління спортом існують і на регіональних рівнях. Проте найбільш масовими, впливовими і функціонально спроможними є самодіяльні, самоврядні спортивні об’єднання (спортивні клуби, асоціації, ліги, федерації тощо).

Україна успадкувала організаційну структуру і характер діяльності спортивних організацій від колишнього СРСР, провівши лише деяку їх переструктуризацію із врахуванням нових завдань розвитку фізкультурно-спортивної сфери.

Згідно із Законом України «Про фізичну культуру і спорт», державну політику і законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури і спорту як і контроль за реалізацією Державних програм розвитку фізичної культури і спорту, здійснює Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.

В окремі проміжки часу в Україні центральним органом державної виконавчої влади в сфері управління фізичною культурою і спортом були Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту, Міністерство у справах молоді і спорту, котрі забезпечували реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і несли відповідальність за її виконання.

У 2005 році уряд нового Президента України Віктора Ющенка поклав відповідальність за розвиток сфери фізичного виховання і спорту на новостворене Міністерство молоді та спорту.

Як зазначається в Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту (2004), держава реалізовує заходи, спрямовані на формування та дальше вдосконалення сфери фізичної культури і спорту. Держава стимулює об’єднання зусиль заінтересованих державних, громадських, приватних організацій та широких верств населення для визначення стратегічних напрямів розвитку сфери фізичної культури і спорту, прогнозування перспективних процесів, використання системного і програмно-цільового підходів у розробленні та здійсненні практичних заходів.

Місцеві органи державної влади і органи місцевого самоврядування створюють у своєму складі відповідні органи управління фізичного культурою і спортом.

Обласні (міські, районні) управління фізичної культури і спорту організовують виконання державної і регіональних програм і здійснюють широке коло заходів щодо координації зусиль спортивних та інших зацікавлених організацій на місцевому рівні.

При Радах депутатів усіх рівнів функціонують відповідні депутатські комісії, які зі свого боку займаються вирішенням питань з фізичної культури.

Третьою управлінською ланкою на регіональному та місцевому рівні є відділи або посадові особи (найчастіше заступники голів Рад), які керують питаннями фізичної культури.

^ Національний олімпійський комітет України (НОК України) є неурядовою громадською організацією, яка координує розвиток олімпійського руху в Україні. В своїй діяльності НОК керується законодавством України, Олімпійською хартією Міжнародного олімпійського комітету та власною Хартією. НОК України має виключне право представляти державу на Іграх Олімпіад та зимових Олімпійських іграх, в Міжнародному олімпійському комітеті, інших міжнародних олімпійських організаціях. НОК України має також виключне право на використання власної олімпійської символіки. Першим в історії членом МОК для України у 1994 р., було обрано Валерія Борзова, а в 2000 р. членом МОК став ще один відомий український легкоатлет Сергій Бубка. Держава сприяє діяльності НОК України, розвитку його матеріально-технічної бази, надає фінансову підтримку. Проте безпосереднє втручання будь-якого державного чи якогось іншого органу або особи у внутрішні справи НОКу є таким, що суперечать Олімпійській хартії.

Організацію фізичної культури і спорту, а також професійну фізичну підготовку у відомствах здійснюють спеціально створені для цієї мети комітети, спортивні товариства і клуби. Подаємо перелік основних спортивних товариств України.

До 2001 року діяло добровільне спортивне товариство «Гарт», створене для організації і координації роботи з фізичного виховання в навчальних закладах усіх рівнів. На його основі було утворено нині чинний Комітет фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України.

У структурі Міністерства оборони України діє Управління спорту, а в регіонах – спортивні клуби армії (СКА).

Працівників і службовців Міністерства внутрішніх справ обслуговує відомче спортивне товариство «Динамо», яке має свої регіональні підрозділи.

У 1995 році поновило свою діяльність добровільне спортивне товариство «Спартак», яке сьогодні активно розгортає свою діяльність в регіонах України.

Добровільне фізкультурно-спортивне товариство профспілок «Україна» (ДФСТП «Україна») створено з метою організації фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи з працівниками виробничої сфери, а кооперативно-профспілкове фізкультурно-спортивне товариство «Колос» – з працівниками агропромислового комплексу та мешканцями сільської місцевості

Для репрезентації спортсменів-залізничників у міжнародних організаціях, в рамках ДФСПТ «Україна» діє СК «Локомотив». З цією ж метою створено Українську студентську спортивну спілку. В Україні також створені і функціонують структури параоліміпйського руху, Асоціація ветеранів фізичної культури і спорту, федерації Інвалідного спорту тощо.

На регіональному та місцевому рівнях утворюються різноманітні самодіяльні спортивні, спортивно-оздоровчі, фізкультурно-спортивні клуби, клуби з видів спорту, спортивні клуби за місцем проживання тощо.

В останні роки в Україні з’являються професійні спортивні клуби та ліги. Всі ці організації вносять свій позитивний внесок в широку палітру фізкультурних і спортивних організацій України. Співпраця, взаємодопомога і взаємодоповнюваність між ними сприяють розвиткові фізкультури і спорту як засобів фізичного і духовного вдосконалення.

^ Матеріально-технічна база фізичної культури представляє собою сукупність матеріальних цінностей (спортивні споруди, обладнання, спортивна форма, знаряддя, інвентар), фінансів, розподільчих структур та виробничих потужностей, яка перебуває в державній, муніципальній, відомчій, кооперативній та особистій власності.

Матеріальна база є необхідною умовою і, разом з тим показником розвитку фізичної культури і спорту.

В умовах економічної нестабільності в Україні увага до розвитку матеріальної бази з боку державних органів влади набуває першочергової значення. Слабкість матеріальної бази істотно гальмує розвиток фізичної культури і шкодить підготовці збірних команд до міжнародних змагань, сповільнює залучення широких верств населення до фізкультурно-спортивної активності.

^ Джерелами фінансування фізичної культури є:

  1. 1367708815407975.html
    1367912470217186.html
    1368000279280102.html
    1368069729570918.html
    1368196116365274.html